Сьогодні зі мною стався дивовижний випадок. За вчорашнім дзвінком зранку зібрався причащати бабусю на квартирі. Всупереч своїм звичаям час призначив трохи пізніше: на 8.30.
У продавця свічкової крамниці уточнив адресу: будинок, в якому раніше був телеграф. При виході з храму відчув якесь легке хвилювання, навіть на ходу помолився: “Дай, Господи, щоб все було благополучно, пристойно”. Про себе посміхнувся – чому прийшло таке слово “пристойно”?!
Знову супроти своєї звички, звіряючи номер будинку з вказаним у записці, не зателефонував, щоб уточнити адресу, а тільки номер квартири подивився.
Відчинив літній чоловік. Дивиться на мене здивовано. Питаю:
“Бабуся чекає? Готувалася?”
– “Так, так, вже сама туди проситься!” І показує пальцем в стелю.
Виводить з іншої кімнати стареньку з двома ключками.
“До тебе з церкви прийшли!” – кричить.
Вона, не почувши:
“Що? Якесь начальство прийшло?”
Кажу їй на вушко:
“Священик прийшов!”
Вона ахає захоплено і вдячно:
“Як же ти мене знайшов – то!”
Їй 93, окуляри близько +10, одне вухо схоже на махрову троянду, кровить (мабуть, онко). Але свідомість і пам’ять міцні.
Молимося, на сповідь прошу сина вийти в коридор.
Звичайне для її ровесниць непросте і багатостраждальне життя, але немає ні образ, ні докорів.
“А я завжди з Богом! І зараз з Богом!”
Понишпоривши під подушкою, дістає і обціловує розп’яття.
Причастив. Все пристойно.
Син зайшов і привітати маму з причастям: обійняв, поцілував.
Дякують мені, а я кажу:
“Тобі спасибі, за матусю потурбувався, священика запросив…”
Виявляється не запрошував.
Повернувшись в храм, дізнаюся, що я помилився адресою. Мене чекали зовсім в іншому будинку, на іншій стороні вулиці. Чекала парафіянка, яку причащаємо під час кожного посту майже 10 років.
А в слугині Божої Матері тільки номер квартири збігся, та син ось якось вчасно прийшов провідати…
